Золотоверхий Михайлівський монастир

Збудований у 1108-1113 роках, перебудований у XVII-XVIII століттях, зруйнований у 1935-1936 роках.

Золотоверхий Михайлівський монастир Золотоверхий Михайлівський монастир Михайлівський монастир містився на північний схід від Софійської катедри, недалеко від краю кручі, що стоїть над Подолом. Головну церкву монастиря, св. Архистратига Михаїла, "Золотоверху", збудували в 1108-1113 роках, за князя Святослава Другого. Вона була другою за розміром церквою середньовічного міста і однією з трьох церков Свято-Дмитрівського монастиря, який згодом став називатися Золотоверхим Михайлівським монастирем.
3 багатьох візантійських церков середньовіччя, перебудованних у сімнадцятому - вісімнадцятому століттях у стилі барокко, Михайлівська церква була, можливо, найбільше вдалою щодо комбінування початкової візантійської будівлі з пишними оздобами барокко вісімнадцятого століття. Стіни Михайлівської церкви були зсередини майже цілковито візантійські, тоді як зовнішній вигляд був барокковий, що створювало мальовничий вигляд багатих форм і барвистих прикрас. Як і в інших бароккових монастирських комплексах, головний вхід через браму в стіні довкола монастиря було акцентовано високою дзвіницею (1716-1719). Коло церкви була ще інша - трапезна - церква св. Іоана Богослова (1713), а в стіні ще одна брама - Економічна (1760).
Всередині церкви був іконостас, який подарував гетьман Іван Скоропадський, а вирізьбив майстер Григорій з Чернігова; його поставили 1718 року.Більшість початкових візантійських мозаїк та фресок на внутрішніх стінах Михайлівської церкви було замальовано в вісімнадцятому - дев'ятнадцятому століттях. Праці по реставрації та розчищенню тих мозаїк у вівтарі, що лишалися незамальовані, почато тільки в кінці дев'ятнадцятого століття. Але при цьому не зроблено було докладного дослідження замальованих стін всередині церкви і тому ми не знаемо, чн не збереглися під новим шаром тиньку початкові, середньовічні фрески й мозаики. Залпяноване руйнування Михайлівського монастиря викликало спротив з боку українських наукових кіл і їхніх нечисленних прихильників-росіян. В радянських пубпікаціях того часу брали під сумнів відомі історичні факти щодо часу побудови Михайлівської церкви. Особливо підкреслювалося, що ця середньовічна будівля зазнала багато переробок в що мало що лишилося від початкової структури. Ані радянська влада, ані історики, що були ще діяльні в середині 1930-тих років, не говорили про те, що українська бароккова архітектура сама по собі варта того, щоб її зберігати.
Перед руйнуванням Михайлівської церкви, протягом 8 червня - 9 липня 1934 року, було досліджено и середньовічну серцевину, а особливо - нартекс (вхідну частину будови) та поховання в ній. Дослідження провалили надійні й перевірені радянські науковці -Т.М. Мовчанівський і К. Гончаров, з політично-прочищеного и реорганізованого Інституту матеріяльної культури (раніше, до 1933 року, Інституту археологиї) Украінської Академії Наук. Очевидячки, на основі цього дослідження Інститут, за підписом директора Ф. Козубовського та археолога Т. М. Мовчанівського встановив, що Михайлівську церкву збудовано в основному, в бароккові часи, а не в дванадцятому столітті,і що вона через це не становить історичної цінности. Не вимушене твердження дало радянській владі законну підставу ухвалити пляни щодо всього архітектурного комплексу Золотоверхого Михайлівського Монастиря. І, згідно з законодавством Радянської України з 1926 року, Нарком освіти Володимир Затонський дозволив після цього зруйнувати історичні пам'ятки.
26 червня 1934 року почали зімати візантійські мозаїки дванадцятого століття. Цю делікатну операцію виконувала мозаїчна майстерня Академії Мистецтв з Ленінграду. Ленінградські експерти мусіли спішити, щоб закінчити працю до призначеного за пляном початку руйнування стін; тому вони працювали поспіхом і не встигли виконати всього, що було запляновано. Незважаючи на обережність і уважн1сть під час знімання зі стін середньовічних мозаїк, наслідки пізнішого складання не ножна вважати абсолютно автентичними.
Навесні 1935 року почали здіймати бароккові бані, побудовані над цегляним склепінням. При цьому було знищено срібні царські врата з 1812 року, подаровану гетьманом Іваном і Мазепою раку св. Варвари (кола 32 кілограмів срібла) та ішаі мистецькі вироби. Іконостас і роботи майстра Григорія зник. Весною чи влітку 1936 року (точної дати встановити не вдалося) обідрану будівлю Михайлівської церкви було. підірвано динамітом (амоналом) і цілковито зруйновано. Дзвіницю монастиря розібрали ще раніше, а стіни монастирської огорожі - після церкви. Місце історнчної пам'ятки пасля зруйнування ретельно дослідили працівники НКВД, шукаючи будь-яких цінностей. Мозаїчний образ св. Дмитрія Солунського і один з двох візантійських барельєфів, колись вмурованих у зовнішню стану церкви, забрала Третьяковська Галерея - музей російського мистецтва - в Москві. Решту мозаїк і фрески приміщено на хорах Софійської катедри, куди не мають доступу звичайні відвідувачі.
Вигляд першої з двох симетрично заплянованих будівель нового Урядового центру (закінченої навесні 1938 року) був настількі незадовільний, що спорудження другої будівлі, яка мала стояти саме на масці Мнхайлівської церкви, затримали. Трапезна церква, хоч і без своєї бароккової бані, збереглася, а в.серпні 1963 року її було оголошено архітектурною пам'яткою Української РСР. У 1973 році Київська Міська Рада ухвалила встановити "археологічні заповідні зони". Територію Михайлівського Золотоверхого монастиря було включено до заповідної зони. Все ще порожнє місце Михайлівського монастиря не включено до Історико-Археологічного парку-музею "Старий Київ", який запроєктував архітект А.М. Мілецький за науковою консультацією М. В. Холостенка та П.П. Толочка.